среда, 17 февраля 2021 г.

Лама.Альпака. Перу.




Перу́ - офіційна назва — Респу́бліка Перу́,  — країна в Південній Америці, на узбережжі Тихого океану. Межує на півночі з Еквадором і Колумбією, на сході — з Бразилією та Болівією, на півдні — з Чилі.

Площа — 1 285 200 км²

Рельєф — Гори під назвою Анди, що простягнулися з північного заходу на південний схід, займають 27 % території країни, відокремлюючи джунглі басейну Амазонки на північному сході від прибережної рівнинної пустелі на заході.

Столиця — Ліма (включає також порт Кальяо).

Населення — 21, 904 млн мешканців (1990) (індіанці, в основному кечуа й аймара — 46 %; нащадки змішаних шлюбів іспанців і індіанців — 43 %). 24,8 млн чол. (2001).

Офіційні мови — іспанська — 68 %, кечуа — 27 % (обидві державні), аймара — 3 %.

Експорт: Кокакававовна альпаки та лами; рибні продукти; свинець (найбільший виробник у Південній Америці), мідьзалізонафта.

Грошова одиниця — новий перуанський соль.







 Ла́ма (Lama glama) — південноамериканський ссавець родини верблюдових, одомашнений індіанцями Анд.

Опис

Висота дорослого самця в холці до 120 см. Шия довга і тонка, голова відносно мала, звичайно високо піднята, вуха високі, загострені. Незважаючи на відсутність горба, у лам багато спільних рис з верблюдами: ікловидні різці у верхній щелепі, мозолисті подушки на підошві роздвоєних копит (адаптація до кам'янистого ґрунту), пережовування жвачки, якою тварина, якщо її розізлити, плюється. Древні відомі предки лам і верблюдів з'явились приблизно 40 млн років тому у Північній Америці, звідти поширились по перешийкам до Південної Америки і у Азію.

Лама відрізняється від альпаки більшими розмірами та видовженішою головою.

Розмноження

Шлюбний сезон у вересніВагітність триває 10—11 місяців. Зазвичай народжується одне дитинча. Мати годує його молоком шість тижнів, а статевої зрілості лами досягають в три роки.

Господарське використання

Лама в Київському зоопарку (2012 р.)
Лами в зоопарку Сілезії.

Головною цінністю лами для людини є її високоякісна вовна, що широко використовується в легкій промисловості. У домашніх лам шерсть м'яка, кошлата, середньої довжини; колір трапляється від чисто білого до чорно-бурого.

Лама — єдиний в Америці туземний вид, який використовують як в'ючну тварину. Його приручили приблизно за тисячу років до н. е. на території нинішнього Перу. Цей вид досі використовують для перевезення вантажів через хребти стежками, недоступними для сучасного транспорту. Нав'ючують тільки самців: одна тварина переносить за день 27 — 45 кг на відстань приблизно 24 км. Якщо в'юк дуже важкий, лама зупиняється і сідає: ніяке покарання не змусить її підвестися, в крайньому разі вона просто плюне в погонича смердючою жуйкою.

М'ясо самців інки їли, але тільки за визначних подій, а самиць ніколи не забивали. Під час релігійних свят самців-немовлят приносили в жертву богам. М'ясо лам вживається в їжу й досі.

Альпака...


Перейти до навігаціїПерейти до пошуку
Альпака
Alpaka Lama pacos RB2.jpg
Біологічна класифікація
Домен:Ядерні (Eukaryota)
Царство:Тварини (Metazoa)
Тип:Хордові (Chordata)
Клас:Ссавці (Mammalia)
Інфраклас:Плацентарні (Eutheria)
Ряд:Cetartiodactyla
Родина:Верблюдові (Camelidae)
Рід:Вікунья (Vicugna)
Вид:Альпака
Біноміальна назва
Vicugna pacos
(Linnaeus, 1758)
Ареал альпаки
Ареал альпаки
Синоніми
Lama pacos
Посилання
Commons-logo.svg Вікісховище:Vicugna pacos
Wikispecies-logo.svg Віківиди:Vicugna pacos
EOL logo.svg EOL:309015
ITIS logo.svg ITIS:898279
US-NLM-NCBI-Logo.svg NCBI:30538

Альпака́ (Vicugna pacos) — одомашнений південноамериканський копитний ссавець родини верблюдових, водиться в ЧиліПеру і Болівії, пасеться на високогір'ї в Андах.

Природні умови.

Вовна вкриває все тіло тварини. Саме вона і захищає тіло альпаки від значних температурних коливань. У високогір'ї ці коливання сягають діапазону у 50 градусів за Цельсієм. М'яка вовна альпак міцніша за вовну овець. Природне забарвлення вовни сягає значного діапазону від білого і жовтуватого до чорного.

Пасеться як на луках високо у горах, так і в заболочених місцинах. Може декілька днів обходитися без води, як і всі верблюдові.


Віку́нья або віго́нь


(Vicugna vicugna) — вид ссавців із родини верблюдових, один з двох представників роду Vicugna. Зовні вікунья нагадує гуанако, але є меншою і стрункішою.



Зовнішній вигляд

Довжина тіла вікуньї становить 150 см, ріст в плечах близько метра, а маса — 50 кг. На спині вікунья забарвлена в світло-коричневий колір, внизу вона світліша. Вовна помітно витонченіша, ніж у споріднених видів, і достатньо густа, щоб служити ізоляційним шаром проти холоду. Анатомічною особливістю вікуньї є нижні зуби-різці, які, як і у гризунів, постійно ростуть. Подібного явища у інших китопарнокопитних не трапляється.

Розповсюдження

Вікуньї поширені в Андах, переважно на плато Пуна, на території ЕквадоруПеруБолівіїАргентини і Чилі. Мешкають на висоті від 3500 до 5500 метрів. Як і гуанако, вікуньї живуть в стадах з чітко обмеженими ареалами і відомим головним самцем. Крім них існують групи молодих вільних самців, які через свій незрілий вік ще не в змозі захищати власну територію. Також зустрічаються самотні старі самці, вигнані із стада молодшими суперниками.

Філогенія

Раніше було прийнято вважати, що вікуньї ніколи не були одомашнені, і що лами і альпаки походять від гуанако. Сьогодні деякі молекулярні дослідження вказують на те, що альпаки могли еволюціонувати від вікуній. Оскільки альпаки, лами, гуанако і вікуньї теоретично в змозі злучатися один з одним і часто змішувалися, важко з упевненістю визначити походження сьогоднішніх домашніх тварин.

Вікунья зазвичай класифікується під науковою назвою Vicugna vicugna, тобто як окремий рід, що протиставляється ламам і верблюдам. Це засновано на особливостях щелеп і зубів вікуній. Проте той факт, що вікуньї і гуанако можуть злучатися, говорить про дуже близьку спорідненість, через що використання окремого роду Vicugna є предметом наукових суперечок.

Вікунья і людина

Відомо, що стародавні інки зганяли вікуній в численні стада і збривали їх цінну вовну, яка використовувалася виключно на одяг вельмож, після чого їх відпускали. Іспанці цю традицію не продовжили. Вони відстрілювали вікуній у великих кількостях і нерідко отруювали їх водні джерела. На початку це робилося для створення великих пасовищ для худоби, пізніше заради вовни вікуній, яка вважається найбільш рідкісною і дорогою вовною у світі. За часів інків в Андах мешкало близько 1,5 мільйонів вікуній. У 1965 році їхня чисельність скоротилася до 6 тисяч особин. Проте, після введення охоронних заходів, популяція вікуній швидко зросла і сьогодні їх налічується близько 200 тисяч.

========================================

Гуана́ко (Lama guanicoe, від кеч. wanaku[2]) — ссавець роду лам родини верблюдових. Вважається предком одомашенних лами і альпаки.

Тварина стрункої, легкої статури, по пропорціях нагадує оленя або антилопу, але з більш витягнутою шиєю. Довга шия гуанако служить балансиром при ходьбі і бігу. Довжина тіла 120—175 см, довжина хвоста — 15—25 см, висота в загривку 90—130 см; маса — 115—140 кг. Кінцівки двопалі, збереглися тільки третій і четвертий пальці. Ступні вузькі, рухомі, між пальцями глибоко розчленовані.

Хутро

Волокно хутра гуанако дуже цінується за м'якість та використовується для виготовлення дорогих тканин, поступаючись лише хутру вікуній. Шкіри гуанако, особливо молоді, часто використовуються замість шкір рудої лисиці через дуже схожу структуру. Як і його одомашнений родич, лама, гуанако має два шари волосся, грубий зовнішній та м'якіший внутрішній, приблизно 16-18 мікрон в діамерті, що тонкіше навіть за кашмірську вовну[3].

Розповсюдження

Мешкає в пампахнапівпустелях і високогорьях Анд від південного Перу через Чилі і Аргентину до Вогняної Землі. Невелика популяція існує в західному Парагваї. Піднімається до висоти 4000 м над рівнем моря.

Спосіб життя і живлення

Гуанако здатний розвивати швидкість до 56 км/год. Біг важливий для виживання цих тварин, оскільки вони мешкають на відкритих місцях. Це травоїдні тварини, здатні довгий час обходитися без води. Також ці тварини — прекрасні плавці  Природні вороги гуанако: собаки, гривасті вовки (Chrysocyon brachyurus) та пуми. У випадку загрози стадо часто розсипається



Гуанако - найбільший і найпоширеніший представник родини верблюдових у Південній Америці. Гуанако живе на цьому континенті вже два мільйони років. Ряд - Мозоленогі Родина - Верблюдові Рід/Вид - Lama guanicoe. Основні дані: РОЗМІРИ Довжина тіла: 150-200 см. Довжина хвоста: 22-25 см. Висота: 110-115 см. Маса: 100-120 кг.

Гуанако здатний розвивати швидкість до 56 км / ч. Біг важливий для виживання цих тварин, оскільки ... В Чилі та Перу гуанако знаходяться під захистом держави.

Чисельність виду помітно скорочується. Причина криється в тому, що гуанако є об'єктом полювання ради шкіри, цінної вовни і м'яса, а також складає конкуренцію худобі на пасовищах. У Чилі і Перу гуанако знаходяться під захистом держави.





вторник, 16 февраля 2021 г.

Каньйо-Кристалес. Колумбія.

 Каньйо-Кристалес (ісп. Caño Cristales) — річка в Колумбії. Витік річки знаходиться в центральній частині Колумбії, на території департаменту Мета в гірському ланцюзі Макарена. Впадає в річку Гуаяберо.




Назва річки перекладається як «кришталева річка» або «кришталевий рукав річки». Вона називається місцевими мешканцями «річкою п'яти кольорів» або «рідкою веселкою» - в річці росте 5 видів водоростей червоного, жовтого, зеленого, чорного і блакитного кольорів.


Каньйо Крісталес являє собою низку стрімчаків, водоспадів, вирів і западин. Її води такі чисті, що можна бачити дно. Цікаво, що в результаті аналізу води було з'ясовано, що вона практично дистильована, тобто не має домішок мінералів і солей. Напевно, тому в річці і не водиться риба. У ложі Каньйо Крісталес зустрічаються п'ять кольорів: жовтий, блакитний, зелений, чорний і червоний. Всі вони є продуктом життєдіяльності численних водоростей і, залежно від пори року, їхня насиченість або слабшає, або посилюється.


Річка Каньйо Крісталес відома як «найкрасивіша річка у світі». Щоб дістатися до неї, потрібно перелетіти літаком від Вільвісенсіо до Макарена, потім проплисти на човні, і, нарешті, йти пішки по стежках до цього природного дива. Кристалес протікає в сельві, її довжина не досягає і 100 кілометрів, а ширина — 20 метрів, через що її не можна назвати великою.


Незвичайна колірна гамма води в річці зобов'язана присутності водоростей. Влітку сонце висушує водорість Macarenia clavijera, і річка набуває фантастично насичений переважно червоний колір. Жовтий, чорний, бірюзовий і зелений окрас також з'являється завдяки різним водоростям. Приміром, водорості Cavija macanince в холодну пору року мають зелений або жовто-зелений колір, а з приходом тепла набувають червоного кольору і його відтінків.


Фантастичний феномен річки втрачається при впадінні Кристалес в Гуаяберо. Оскільки буйство кольору відбувається в жарку пору року, річка відкрита для відвідування туристів з червня по листопад.


Взимку і навесні потрапити на береги «кришталевої річки» не можна — статус об'єкта Природної спадщини людства ЮНЕСКО зобов'язує вживати суворих заходів безпеки та охорони її басейну.

==============================================

Колу́мбія (ісп. Colombia МФА[koˈlombja] Коло́мб'я), офіційно Респу́бліка Колу́мбія — країна в Південній Америці, що межує з Панамою на північному заході, Венесуелою на сході і північному сході, Бразилією на південному сході, Перу і Еквадором на південному заході, з півночі та заходу омивається Карибським морем і Тихим океаном. Колумбія — єдина південноамериканська країна, що має вихід як до Атлантичного (через Карибське море), так і до Тихого океану.



Природні умови Колумбії дуже різноманітні. Західну частину країни, що становить приблизно 2/5 її площі, займає високогірна область Колумбійських Анд (г Крістобаль-Колон, 5800 м) з Прикарибською і Тихоокеанською низовинами. Інші 3/5 території на схід від Анд займають степи, або льянос, басейну Оріноко і дощові ліси, або сельва, басейну Амазонки. Східна частина країни — плоскогір'я, обрамоване Орінокською та Амазонською низовинами. Річкова мережа дуже густа, річки порожисті, головним чином дощового живлення. Головні річки: Магдалена з КаукоюАтрато (впадають у Карибське море), притоки Оріноко — Ґуав'яре і Мета, притоки Амазонки — Путумайо і Какета. З них тільки Магдалена придатна для судноплавстваКлімат екваторіальний та субекваторіальний.


понедельник, 15 февраля 2021 г.

В Антарктиді зацвів сніг . 




Сніг в Антарктиді став зеленого і малинового кольору. У минулому році новина про малиновий сніг в Антарктиді поблизу української станції "Академік Вернадський" облетіла весь світ і наукові пабліки. Але і в 2021 році сенсаційне явище повторилося — сніг знову зацвів і забарвився в малиновий та зелений кольори. У Національному антарктичному науковому центрі показали видовищні фото кольорового снігу в Антарктиді і пояснили, з чим пов’язана таке унікальне явище. "В кінці антарктичного літа в районі нашої станції "Академік Вернадський" спостерігається таке явище, як "цвітіння" снігу. У цьому році сніг знову змінив колір: замість білого став зеленим і малиновим. Таке забарвлення з’являється в результаті розвитку в снігу мікроскопічних водоростей. Вони розмножуються спорами, які не бояться екстремальних температур і зберігаються в снігу протягом усієї тривалої зими. Коли погодні умови стають сприятливими, суперечки починають проростати. Зелений колір дає пігмент хлорофіл, а червоний — каротинової шар, який містять клітини деяких видів мікроводоростей. До речі, цей шар захищає водорості від ультрафіолетового випромінювання ", — повідомили вчені. Вони пояснили, що "цвітіння снігу" сприяє зміні клімату, оскільки через забарвлення сніг менше відображає сонячного світла і швидше тане. В результаті в ньому розвивається все більше яскравих водоростей, від чого танення ще більше прискорюється. Це явище незабаром українські полярники планують досліджувати детально спільно з вченими з британського Університету Кембриджу, які зацікавилися тим, що відбувається в Антарктиді. В ході дослідження за допомогою супутників вони мають намір з’ясувати, яка площа в Антарктиді реально покривається влітку кольоровим снігом, щоб оцінити масштаб танення антарктичних снігів в результаті глобального потепління.

суббота, 13 февраля 2021 г.

Пончо. Ласо. Аргентинське танго.

АРГЕНТИНСЬКЕ ТАНГО – ІСТОРІЯ ЦЬОГО ТАНЦЮ Зародження аргентинського танго розпочалось значно раніше аніж інших стилів та видів хореографії. Завдяки назві ми прекрасно розуміємо що відбулось це саме в Аргентині а не в Іспанії , як вважає більшість людей, так-так пристрасть панує не лише на берегах гарячої Іспанії а й на інших берегах нашої планети, якщо бути точнішими, то вперше почали танцювати аргентинське танго Буенос-Айресі, тут воно і прийняло новий статус, не лише як народного танцю, але й як соціального. Найбільшої популярності досягло в кінці 19 століття, хоча є джерела , які засвідчують що танцювати цей танець почали значно раніше. Якщо вірити місцевим жителям, то по їх розповідям , аргентинське танго не є зовсім аргентинським танцем, в ньому перемішалось декілька народностей. За рахунок того , що Буенос-Айрес – це портове місце, то відповідно і приїжджих в цьому місці було також достатньо, в основному – це були заробітчани із різних куточків світу, які в день працювали в порту а ввечері виходили на вулиці і танцювали танго, тому його й почали згодом називати соціальним танцем, тому що воно поєднувало між собою народи, аргентинським назвали тому, що це відбувалось в Аргентині, тому стосовно того наскільки танго є національним танцем Аргентини відбуваються протиріччя і по сьогоднішній день.
По́нчо (ісп. poncho, з мови кечуа punchu, в свою чергу, імовірно, з арауканської) — традиційний верхній одяг індіанського і креольського населення андійського регіону Південної Америки. Пончо – це великий прямокутний відріз тканини (часто цупкої, напр. вовни альпаки) з отвором для шії і голови посередині. Вважається, що початково пончо були одягом арауканів Патагонії ще задовго до приходу європейців, від яких традицію їхнього виготовлення перейняли інки (подібний одяг у останніх мав назву якола). Пончо було і лишається типовим одягом жителів Анд, відрізняючись незначно за формою, а також за кольоровим забарвленням і оздобленням як в залежнності від місцевості, так і (раніше) згідно з ієрархією місця в суспільстві, яке займав його володар. У 60-х рр. ХХ ст. модельєри використали пончо у міжнародній жіночій моді, значно осучаснивши й фактично змінивши його призначення. Сучасне жіноче пончо від традиційного індіанського одягу зберегло фактично основу покрою — відсутність рукавів і отвір для голови.
Ласо́ (від ісп. lazo — петля) або аркан або ларіат (англ. lariat) — мотузка з петлею на кінці, призначена для накидання навколо цілі і подальшого затягування шляхом натягування мотузки. Відомий атрибут американських ковбоїв.

Аргентинські пампаси. Гаучо.

Пампаси
Пампа (Пампаси) ( ісп. Pampa ) - степ на південному сході Південної Америки, переважно в субтропічному поясі, в районі гирла Ріо Плата. На заході пампаси обмежені Андами, на сході Атлантичним океаном. На північ простягається савана Гран-Чако. Пампа являє собою трав'янисту злакову рослинність на родючих червонувато-чорних грунтах, які формуються на вулканічних породах. Вона складається з південноамериканських видів тих пологів злаків, які широко поширені в Європі в степах помірного пояса ( ковили, бороданя, овсяниці). З лісами Бразильського нагір'я пампа пов'язана перехідним типом рослинності, близьким до лісостепу, де трави поєднуються з чагарниками вічнозелених чагарників. Рослинність пампи піддалася найбільш сильному винищуванню і в даний час майже повністю заміщена посівами пшениці та інших культурних рослин. При відмиранні трав'янистої покриву формуються родючі сіро-коричневі грунти. На відкритих степових просторах переважають швидкобігаючі тварини - пампасний олень, пампаська кішка, з птахів - страус нанду. Багато гризунів ( нутрія, віскаша), а також броненосці Пампа стає все більш посушливої ​​в міру віддалення від Атлантичного океану. Клімат пампи помірний. На сході перепади температури між влітку і взимку менш значні, на заході клімат має більш континентальний характер. Державами, чию територію зачіпає пампа, є Аргентина, Уругвай і Бразилія. Пампа є основною сільськогосподарською областю Аргентини і використовується головним чином для скотарства.
Гаучо
Аргентинський гаучо Гаучо. Га́учо (ісп. gaucho, порт. gaúcho; іноді: гаушо) — скотарі, переважно, мешканці південноамериканських пампасів, Гран-Чако або патагонських степів, головним чином на території Аргентини, Уругваю, Південного Чилі і бразильського штату Ріу-Гранді-ду-Сул. У Бразилії цей термін використовується до всіх мешканців цього штату. У Болівії гаучо називають усіх аргентинців. Термін «гаучо» — приблизний еквівалент північноамериканському терміну «ковбой». З'явився в XVIII ст. Як і англ. cowboy у мові американців США , венесуельське і колумбійське ісп. llanero, чилійське ісп. huaso та мексиканське ісп. vaquero, — термін набув популярності в XIX ст. і зараз використовується, коли мова йде про давні часи. У XIX ст. гаучо становили більшість сільського населення пампасів, випасаючи рогату худобу та займаючись сільським господарством. Жінок гаучо традиційно називають «чіна» (від кеч. china — дівчина)[1], пайсана, гвайна, гауча, пренда. Гаучо відігравали важливу роль у заселенні Аргентини й Уругваю, війнах за незалежність, розвиткові культури цих країн, зокрема літератури. Найяскравішим прикладом літератури гаучо є «Мартін Ф'єрро» (1872). На початку XX ст. гаучо практично зникли.
Походження і історія терміну Є кілька гіпотез походження терміну гаучо. За однією з них він походить від слова кеч. «huachu» — сирота, кочовик, або від арабського «chaucho» (вид батога, що використовувався при випасі тварин). В арабів-мудехарів, які входили до числа колонізаторів Південної Америки, також існувало слово «hawsh», яке означало пастуха і кочовика[2]. У мові андалусійських циган кало також є споріднене слово «gacho», яке означає селянина.